У маленькому селі, де ночами панувала темрява, жив старий чоловік, на ім’я Петро. Його хата стояла на пагорбі, і він мав старий, але міцний ліхтар. Щоночі Петро виходив зі своєї хати, запалював ліхтар і ніс його до кінця дороги, що вела до села.
Одного вечора сусід Микола запитав його:
— Петре, навіщо ти носиш цей ліхтар? Ти ж сам дорогу додому знаєш навіть у пітьмі.
Петро усміхнувся і відповів:
— Це правда, Миколо, я знаю шлях додому, але не всі в селі так добре його знають, як я. Темрява може збити з пантелику будь-кого. Мій ліхтар освітлює дорогу не для мене, а для тих, хто йде за мною.
Микола задумався і запитав ще раз:
— Але чому ти робиш це щовечора? Невже ніхто тобі навіть дякую не каже?
Старий знову усміхнувся і відповів:
— Я не роблю це заради вдячності. Кожного разу, коли хтось знаходить дорогу завдяки моєму світлу, я знаю, що зробив цей світ трішки кращим. І цього достатньо, щоб моє серце було радісним.
З того часу Микола теж почав брати свій ліхтар і допомагати Петру освітлювати дорогу. Згодом усе село зрозуміло, що доброта – це світло, яке ми запалюємо для інших, навіть якщо вони не знають, хто його засвітив.
Ця притча нагадує, що доброта – це не завжди великі справи. Часто це просто маленьке світло, яке допомагає іншим знайти шлях у темряві.
