Я минулого літа, як проклята, у свекрухи на городі горбатилася, ніхто навіть спасибі не сказав. Цього року я відмовилася.Але Віка не відступала – Ти що, зовсім знахабніла? Швидко зібралася і поїхала мамі допомагати! – почала кричати сестра мого коханого. Коли я відмовилась остаточно вона видала – Ми з мамою кістьми ляжемо, але вас розлучимо! 

Я минулого літа, як проклята, у свекрухи на городі горбатилася. І як Ви думаєте, мене пригостили хоч одним огірочком? Ні! Жебракувати я не вмію, тому коли перший раз Віка поїхала з дачі з повними сумками, а я навіть не почула «спасибі», я здивувалася. Може, у них в сім’ї прийнято так: що захопив – то твоє?

Але, в силу виховання, наступного разу я вирішила запитати дозволу.

– Мамо, а можна мені взяти огірочків та зелені трошки?

Тоді я стала ставитися до дачі як до безкоштовного фітнесу: свіже повітря і фізичні вправи – ідеальне поєднання. На мої скарги чоловік відмахнувся:

– Урожай мамка по осені ділить. Всім за працю вділить, а ти у мене – розумниця.

Я з ентузіазмом їздила на дачу, не розуміючи, що використовують мене як безкоштовне таксі та робочу силу. Восени мені дали свіжий, гарний, ароматний шиш з маслом. Тоді я відразу сказала чоловікові і його мамі, щоб більше на мене з городом ніхто не розраховував. Я краще в зал недалеко від будинку походжу – подумала я.

Восени, взимку і ранньою весною про мене ніхто і не згадував – ні Віка, ні мама чоловіка. Я від такого щастя раділа, якщо чесно. Але недовго моє щастя тривало – прийшов час посадочних робіт. Ось тоді то й почав мій телефон розриватися від дзвінків і повідомлень родичок чоловіка. А якщо врахувати те, що Віка завагітніла, я стала потрібна на городі, як повітря.

Ввічливі відмови розцінювалися як «ціну собі набиває». Почався тиск на чоловіка:

– Твоя дружина мене не поважає, поговори з нею, примусь їхати. – вимагала свекруха.

– Мамо, вона – доросла людина і сама вирішує, що їй робити. – відповідав їй мій чоловік.

– Я виростила не чоловіка, раз дружина тобою крутить як хоче. – намагалася маніпулювати Мати Чоловіка, але, на щастя, їй це не вдавалося.

На деякий час мене залишили в спокої, образившись на нас з чоловіком:

– Нічого більше з городу не побачите! – кинула погрозу свекруха. Якщо врахувати, що ми і так нічого не бачили, то ми нічого не втратили. А тут примудрилася свекруха руку зламати. У Віки – пузо на лоб лізе, вона не працівник. Чоловік на дачі вже років 10 не був і стійко відбивається від маминих запрошень попрацювати. Залишилася бідна нещасна я – «надія сім’ї».

Я відбивалася як могла:

– Ні, вибачте, у мене свої справи. – Ні, прошу вибачення, в п’ятницю я не можу. І в понеділок не можу. Коли можу? Ніколи. – Я на весіллі у двоюрідної сестри. Мені прямо зараз, у вечірній сукні, йти город копати?

У підсумку мати чоловіка здалася і їздили вони з Вікою на дачу удвох: свекруха працювала однією рукою, а Віка відпочивала.

І так, мені не соромно, що я не допомагаю людині у важкій ситуації. Їй же не соромно не вміти говорити «спасибі»! Коли Віка зрозуміла, що урожай в цьому році буде набагато менший, ніж в минулого, вона примчала до мене:

– Ти що, зовсім знахабніла? Швидко зібралася і поїхала мамі допомагати! – почала волати Віка, навіть не встигнувши зайти у квартиру.

– Так? А може мені відразу – квартиру вам з мамою подарувати, життя своє застрахувати та скопититися? – поцікавилася я у розлюченої жінки.

– Ти ще й хамиш!

– Ти ще й кричиш! На мене в моєму ж будинку, не соромно? – Не відступала я.

– Так не піде! Це ти влізла в нашу сім’ю, тому повинна зі шкіри геть лізти, щоб нам сподобатися! – Віка почала нести відверту нісенітницю.

– Зараз почекай. У мене десь том Сімейного кодексу завалявся. Там написано все, що я повинна своїй сім’ї і хто вважається моєю сім’єю. Тут постоїш, добре? Я швидко. – я намагалася не грубіянити та не кричати, вона все-таки вагітна. А ось утриматися від підколки мені не вдалося.

– Ми з мамою кістьми ляжемо, але вас розлучимо! – прокричала Віка на прощання і вискочила за двері.

Не цікавий їй, мабуть, Сімейний кодекс. А шкода – багато б нового дізналася.