У віконці Марії радісно того Святвечора світилося, бо порожня хата хоч на один вечір наповнилася життям

– Мамо, ми напевно на Різдво не приїдемо, – швидко випалив Роман і слухав у відповідь тишу в телефоні.
– Як, Ромцю? Це ж Різдво!- після недовгої паузи відказала Марія. – Коли ж приїжджати в село до матері, як не в таке свято?…
– Не дуже виходить, мамо, та й тобі важко готуватися до нашого візиту, стіл накривати.

“Та що ти, Ромцю, таке кажеш, – вже сама до себе бурмотіла Марія. – Я, може, того Різдва, коли ти сину,  з сім’єю приїжджаєш, тільки й чекаю, щоб натішитися вами. Постійно зайняті – робота, справи. Онуки вже дорослі, скоро правнуками порадують, а бачимося так рідко. Все розумію, але не приїхати на Різдво… ” Марія втерла хусткою сльозу, яка мимоволі покотилася зморщеною щокою, й поглянула на довгошийого гусака, котрий і сам на господиню задивився.

“А ти й радий, що Роман не приїде!” – спересердя кишнула арія до гусака, якого хотіла на свята зарізати. Окрім гусака, планувала новомодний салат з ананасами приготувати, який сусідка порадила. Марія вже навіть у їхньому сільському магазині ті ананаси придивилася – дорогі, лихо, але ж на Різдво можна, викроїть вже зі своєї пенсії на святковий стіл. Діти є приїдуть. Ще рибу приготує, грибочки он у погребі чекають – сама восени збирала. Вареників обов’язково наліпить, капусти стушкує, пампушок солодких із горохом насмажить. Словом, меню Марія продумала до дрібниць. А тепер Роман “порадував” – не приїде.

І чим ближче до свята, тим важче ставало на душі. Особливо в сільському магазині, коли інші жінки купували продукти на святковий стіл, а Марія – лише хліб. І щоразу придивлялася, чи є ще ті ананаси.

Але все ж кутю вирішила зварити, бо без неї Різдво – не Різдво. Ця страва завжди в неї на славу виходила. Варила пшеницю довго, щоб м’якою була. Ще теплу зварену кашу розводила медом на узварі. Мак останніми роками купувала вже готовий, навіть не мак, а одразу макову начинку. І горіхів клала багато. Перед тим їх у духовці підсушувала, щоб смачніше було. куті робила завжди стільки, щоб і гості поїли, і з собою взяли. невістка Людмила теж щоразу привозила свою кутю. Вона додавала туди родзинки, халву, часом вишні – словом, експериментувала. Марія ж залишалася вірною єдиному рецепту: мед, мак, горіхи та пшениця.

Настрою напередодні свята у жінки зовсім не було. Аж ось надвечір 6 січня загуркотіло біля Маріїного подвір’я. Відхилила фіранку – діти приїхали! Рамон паркує вже автомобіль у двір. І Людмила, і обоє дорослих онуків – Маряна з Мишком. На серці стало тепло, непрохані сльози намочили щоки. “А що ж я радію? – стрепенулася Марія. – У мене ж лише кутя! Чим дітей пригощати буду? Ще й в таке свято!”

Та гості приїхали не лише з кутею за новим рецептом, а й з повними торбами наїдків – швидко накрили на стіл, по центру якого красувалися дві куті – Маріїна традиційна і Людмилина, цього разу з різнокольоровими цукатами.

– А що воно таке – цукати? – запитала Марія.

– Це зацукровані фрукти, бабцю, – відказав Мишко. – Ті, що в маминій куті, з ананасів.

“Гм, з ананасів… А могли б і мій модний салат з ананасів спробувати”, – подумала Марія, а в голос ще раз сказала. яка рада всіх бачити.

І в її віконці радісно того Святвечора світилося, бо порожня хата хоч на один вечір наповнилася життям – розмовами, сміхом, спогадами. Щедро гріла тепла гостина господиню. Назавтра, вже проводжаючи сина з сім’єю, задоволена, що діти приїхали, Марія зустрілася поглядом з гусаком. Він, здавалося жінці, запитально на неї подивився. “Та живи поки, не буду тебе різати, – пообіцяла господиня. – До Великодня живи. Велика честь тобі буде – стенеш окрасою великоднього столу”.

Ірина Львов