Приїжджає дочка на вихідні за продуктами, а я наважилась і питаю: “Можна я у вас перезимую? Дуже дорого за газ платити. А дочка мені каже: “Куди мамо, у квартиру? Була б хата, може б і забрала”.

Такої старості нікому не побажаю.

Хочу поділитися болем. Я дуже рано овдовіла, у 26. Лишив мене чоловік з двома маленькими діточками. Синочкові було 3, а донечці рік. Присвятила їм життя. Дітей треба і вигодувати, і одягнути, і навчити. Але я не здавалася, куди було діватися?

Працювала на роботі, а після роботи город і господарка. Жили в селі, на все грошей не вистачало. Сама сіно косила, сама рубала дрова. А що робити, коли нема чоловіка.

Виросли мої діти, вивчились, побудували свої сім’ї. Полетіли в доросле життя. Поїхали жити до міста.

Коли ще була молодша то я і далі господарку тримала. Приїдуть внучата, я їм і молока свіженького, і ягоди. Пенсію економила, дітям віддавала.

Але старість, не могла вже нічого робити, ходила ледве. Зимою було найважче.

Приїжджає дочка на вихідні за продуктами, а я наважилась і питаю:

– Можна я у вас перезимую? Дуже дорого за газ платити.

А дочка мені каже:

– Куди мамо, у квартиру? Була б хата, може б і забрала.

Поїхала нервова і сердита, що я продуктів не наготувала.

Коли вже взагалі ходити не змогла, сусіди зателефонували синові. Він сказав, що дуже зайнятий, ще й теща хвора, нема коли йому їхати…

Попросила сусідів сестрі подзвонити. Сестра зразу ж приїхала. Забрала мене до себе. Завдяки їй я ще живу.

Пройшло декілька місяців, як я в сестри, а діти і не озвалися досі.

Поки була молодша і здорова була потрібна своїм дітям.

Нікому такого не побажаю. Що я зробила не так? Коли вони стали такі байдужі?…

Прошу всіх, хто це зараз читає: шануйте своїх батьків. Ніхто так більше у світі вас не любитиме, безкорисно і щиро!

Я б за своїх дітей життя віддала… Як зараз пам’ятаю, які вони були маленькі.