Мої батьки все життя жили в селі. Згодом тата не стало і щовихідних ми відкладали усі свої справи і їхали до мами, адже вона сумувала одна. Якось мама захворіла, лежала в стаціонарі майже два тижні. Ми з чоловіком приїхали до мами, я щодня їздила до неї, а чоловік тимчасом продав все господарство, ми вирішили, що заберемо її до себе, адже у нас робота там і сидіти з мамою в селі ми не можемо, адже нам все потрібно залишити і повністю перелаштувати своє життя. Мама ніби зрозуміла мене, адже сама вона вже не могла працювати.

Мої батьки все життя жили в селі, мама важко працювала, тато теж все життя крім свого колгоспу нічого не бачив.

Я у них одна донька, хоча но той час в селі, це була рідкість, бо в сім’ях було багато діток, та через важку працю більше діток у моєї мами не було.

Все, що я пам’ятаю зі свого дитинства, що батьки дійсно постійно багато працювали, відкладали гроші на моє майбутнє.

Я поїхала навчатися в місто, там вийшла заміж, в мене тут сім’я. Житло у мого чоловіка було до одруження, а потім ще й батьки мені дали гроші і ми продали квартиру чоловіка, доклали цю суму і купили трикімнатну квартиру.

З чоловіком мені дуже пощастило, він хороша та порядна людина. Ми дуже часто приїжджали до моїх батьків зі своїми двома дітьми: сином та донькою, які дуже любили своїх дідуся та бабусю.

Роки минали, наші діти росли, а батьки старіли, але все ще тримали велике господарство.

Згодом тата не стало і щовихідних ми відкладали усі свої справи і їхали до мами, адже вона сумувала одна. Я усе допомагала в хаті, а чоловік мій працював з мамою по господарству. Діти підросли і теж залюбки допомагали вже старенькій бабусі.

Я весь час вмовляла маму продати господарство, адже їй було важко, я пояснювала, що ми вже забезпечені люди, у нас все є для нормального життя, звала її до себе, адже діти наші навчалися, і одна кімната була вільною завжди, в ній спокійно могла жити мама. Та мама не хотіла, до останнього вона на своєму стояла, вона звикла до села, до роботи і навіть чути не хотіла про те, в чому я її переконувала.

А якось мама захворіла, лежала в стаціонарі майже два тижні. Ми з чоловіком приїхали до мами, я щодня їздила до неї, а чоловік тимчасом продав все господарство, ми вирішили, що заберемо її до себе, адже у нас робота там і сидіти з мамою в селі ми не можемо, адже нам все потрібно залишити і повністю перелаштувати своє життя.

Ми цього не стали робити, адже наші діти теж потребують нашої допомоги, вони хоч і виросли, але ще зовсім не самостійні. Коли ми маму виписали додому, по дорозі, коли ми їхали в авто, я все мамі пояснила, спокійно розказала, що свиней, качок і курей, чоловік продав, городину зберуть сусіди, а ми заберемо маму в місто.

Чоловік моїй мамі пообіцяв, що хату її ми продавати не будемо, поки мама буде з нами, щоб могли приїжджати в село разом і вона могла побути в своїй хатині, адже ми розуміли на скільки вона дорога їй.

Мама ніби зрозуміла мене, адже сама вона вже не могла працювати.

Ми приїхали в місто, їй у нас ніби добре, адже в нас гарні умови, я смачно готую, але радості в маминих очах я не бачу, лише смуток

Мама у нас на очах швидко старіє. Неохоче розмовляє, а якщо й говорить, то лише про своє село, хату, сусідів, лише й мови про те. Я не знаю, що мені робити. Я не можу кинути все і сидіти в селі, адже в мене сім’я, а мама без своєї маленької батьківщини теж не може. Як правильно вчинити не знаю я. Можливо, мені хтось щось підкаже, адже дуже шкода маму!