Моє терпіння лопнуло! Більше терпіти не можу своїх онуків

Може мене і дружину виховували батьки інакше. Однак тут ми нічого змінити не можемо. Більше не хочемо бачити наших онуків і особливої ​​любові до них не маємо.

Коли ми дізналися, що наша дочка вагітна, то в усьому її підтримували та допомагали. У неї були проблеми зі здоров’ям, тому ніхто не давав гарантій, що дитина виживе.

На УЗД дочці повідомили, що у неї буде двійня. Ми були дуже щасливі та чекали з великим терпінням, коли народяться діти.

Народилися двоє хлопчиків. Дружина допомагала нашій доньці у всьому. А коли хлопці стали підростати, то все більше часу проводили з нами. В результаті батьки їх стали нам залишати кожні вихідні.

Зараз їм вже по 6 років. І це справжній жах. Ми не можемо розслабитися навіть на хвилину. Вони не знають, що таке дисципліна і виховання. Коли вони залишаються у нас, то наша квартира починає нагадувати божевільню. Хлопчики люблять полазити по всіх скриньках і шафах. Наші зауваження залишаються непочутими. Ми зітхаємо з полегшенням лише тоді, коли їх забирає дочка.

Ми намагаємося з ними розмовляти, але це не дає ніяких результатів. Дружина намагається їм донести, що так поводитися не можна, але діти її не слухають. Тому нам довелося вдатися до покарань. Але дочка, дізнавшись про це, сильно розлютилася.

Вона заборонила нам карати хлопчаків. Але більше ми не знаємо, як можна впоратися з маленькими хуліганами.

А днями дружина звернула увагу, що в коробці, в якій ми зберігаємо гроші, не вистачає 1000 гривень. Для дорослої людини така сума є невеликою, але ось для 6-річних хлопчаків – це ціле багатство. Ми на сто відсотків упевнені, що це вони взяли гроші.

Це було останньою краплею. Ми більше не хочемо бачити наших онуків. Нехай донька сама їх виховує як хоче, якщо нам не можна втручатися в цей процес. А нам хочеться жити в спокої, а не на війні.