Його не було дві доби. Увечері він прийшов. Напівп’яний. Посміхався. Зібрав у валізу свої штани і сорочки та попрямував до виходу. Я встала перед дверима:-Ти йдеш? Він відповів- Мене верне.

Ми одружилися, коли мені виповнилося тридцять п’ять років, а Володі – двадцять чотири. Нерівний шлюб. Але ми любили одне одного і не звертали уваги на чужі думки. Через пів року після весілля народилися Лізонька і Лідочка. Володя обожнював дівчаток. Потім все пішло якось не так.

Володя все частіше став пропадати на роботі. Іноді не ночував. Я розуміла – він старається для нас з дівчатками.

Дорожчали товари в магазинах, а ми цього не відчували. Володя залишав мені на господарські витрати по 5 000 гривень в тиждень. Нам цього вистачало. Я обходилася без няньок, повертатися на роботу не поспішала. Материнське почуття захопило мене з головою.

Напевно, я була не права. За рік я поправилась на вісім кілограмів і відчувала, що невпинно гладшаю. Як тільки мої малятка засипали, мені хотілося їсти. Дівчатка росли, витрати збільшувалися. Володя став залишати по 6 тисяч гривень кожного тижня. Він все частіше був на підробітках і приходив додому, якщо чесно, тільки спати. Сексом ми стали займатися рідко. Вранці я не знаходила його поруч з собою. Він після того, як я засинала, крадькома йшов спати на кухню. На диванчик. Там його, накритим пледом, я знаходила вранці. Він говорив, що пішов, тому що вночі курить і не хоче нас будити своїм вставанням. В одну з рідкісних ночей, після сексу, я запитала Володю, скільки він заробляє в цілому. Він відповів сухо, питанням на питання: «Тобі що, не вистачає?» Вранці на кухонному столі я побачила 7 000 гривень. Я зрозуміла, що Володя нас любить. Так тривало майже пів року. У понеділок він регулярно залишав по 7 000 гривень.

Його не було дві доби. Увечері він прийшов. Напівп’яний. Посміхався. Зібрав у валізу свої штани і сорочки та попрямував до виходу. Я встала перед дверима:

-Ти йдеш?

– Так. Йду.

– Чому?

– Мене верне.

– Від чого?

– Від твого меню.

– Воно не моє. З магазину.

– Одне блюдо твоє.

– Яке?

– Це вже не важливо …

– А діти?

– Я подбаю про них …

Через тиждень він перерахував мені на картку 7 000 гривень. Я сходила і зняла. Я не марнотрат. Я розумію, що десь далеко від Києва, де-небудь в глухому селі, живуть люди, які можуть так жити всією сім’єю на такі гроші. На сім тисяч гривень на місяць. Але я не можу. Я не хочу ростити дітей, які потребують тільки їжі та одягу. Я хочу виховати дівчаток корисних світу, гідних людей. Вони не повинні думати про шматок хліба і про те, що надінуть на себе вранці. Їм повинен бути відкритий простір вибору …

Я подзвонила Володі та сказала, що подам позов на стягнення аліментів. Він, як мені здалося, був незворушний:

– Подавай, я чекаю. Але якщо хочеш – можеш не бруднитися з юстицією. Моя судимість дітям нічим хорошим в майбутньому не обернеться. Давай домовимося. Я буду виплачувати по 20 000 рублів на місяць, а ти будеш давати мені розписку за кожне перерахування. Можливо, я буду ще десятку давати тобі, щоб ти купувала дітям гостинці. Якщо звернешся до суду, отримаєш – 1/3 від мого офіційного доходу. Це всього лише 8 тисяч. Думай. Більше не отримаєш.

– Володя, але раніше ти в цілому давав мені 30 тисяч.

– То було раніше. Тоді я ще іноді користувався тобою. Тепер все змінилося. Пробач. У цьому житті за все доводиться платити.

– Я зрозуміла. А дітей тобі, Володя, не шкода?

– Якби не діти, ти не отримала б ні копійки.

Він поклав трубку. Я сиджу і думаю. Що робити? Як несправедливо влаштоване життя. Ці сірі зарплати просто вбивають.

Юрист сказав мені: «Погоджуйтеся, вам це вигідно. Інакше, ви будете отримувати стільки, скільки сказав ваш колишній чоловік ». Я подзвонила Володі і сказала, що погоджуюся. Він відповів нахабно: «А хто сумнівався? Завтра ввечері, о 19.00, прийдеш в кафе і принесеш розписку на 8 000 тисяч. Поки що”.

У кафе він сидів і вечеряв. Я подала йому розписку. Він вийняв смартфон і зробив відрахування. Він сидів такий щуплий і з брудними черевиками. Мені стало його шкода. Я запитала:

– Володя, а десять тисяч на гостинці дітям ти сьогодні не даси? І взагалі, у тебе є в житті жінка?

Він, мабуть, зрозумів, як я дивилася на його черевики. Проковтнув шматок котлети, прибрав ноги під стілець, на якому сидів, і відповів:

– Гостинці потім. Через два тижні привезеш сюди дочок – розрахуємося. Я хочу подивитися, як ти їх утримуєш. Може бути, пора в опіку звертатися. А в душу мені не лізь. Жінок на світі багато, ти не одна.

Я вислухала його і пішла. У супермаркет купила їжу і пляшку коньяку. Якогось вірменського. Дома випила чарку і ревіла, ревіла … Безнадійно. Наступного тижня доведеться влаштовувати Ліду і Лізу в ясла, а самій іти на колишню роботу. Відновлять чи ні, не знаю. Може бути, доведеться шукати нову роботу, з маленькою зарплатою. Нехай хоч з якоюсь. Пора довести йому, що я не потребую подачок. А аліменти йому доведеться платити. Нехай 1/3 від зарплати, але все одно завтра подам заяву в суд. Нехай живе аліментником ганебним.