Історія з життя «Маленька людина з великим серцем»

Морозний зимовий день перекотився за полудень. На краю тротуару поблизу багатоповерхівок, стояла бабуся і просила милостиню. Її вистраждане обличчя, пооране зморшками, нагадувало мерзле яблуко, яке залишилося зимувати під яблунею.

У синіх вицвілих очах не було ні смутку, ні благання, тільки ледь прихована байдужість, навіть приреченість. Погана поношена куртка, з-під якої визирав чистенький літній халатик у волошки, що не зігрівав. На ногах – ношені – Переношені бурки. На голові – тоненька хустка.

По тротуару, наближаючись до старенької, йшли два підлітки років п’ятнадцяти. Вони про щось голосно розмовляли, щедро «підсолоджуючи» мову нецензурною лексикою, курили, по черзі пили пиво з однієї пляшки. Порівнявшись з жебраком, один з них поклав на її долоню недопалок і з диким реготом кинувся бігти. Його товариш пішов за ним.

Бабуся охнула та опустилася вниз. Вона не кричала, не кликала на допомогу, миттєво скам’яніла від несподіванки та пекучого внутрішнього болю. По її запалих щоках річкою тихо текли сльози.

Цю жахливу картину бачив третьокласник, що повертався зі школи. Миттєво підбіг до старенької та допоміг їй встати:

– Бабуся, вставайте, сніг холодний, простудитесь.

Жебрачка, ніби щойно повернулася в реальність, запитала:

– Ти хто?

– Я Назарій, тобто Назарчик. Мене так вдома всі називають. Живу ось там, на другому поверсі, – показав рукою на будинок. – Вам дуже боляче? Не плачте, – просив хлопчик, заглядаючи в заплакані очі бабусі. Вийняв носову хустку і почав невміло витирати обличчя жебраки, примовляючи: – Тільки не хвилюйтеся, бабусям не можна хвилюватися.

Потім замовк і задумався, насупивши брови. За кілька секунд сказав:

– Зачекайте мене, я швидко, ось і рюкзак залишаю, стережіть. Не встигнете і пиріжок з’їсти, як я повернуся, – швидко вийняв з рюкзака целофановий пакетик. – Візьміть, будь ласка, моя бабуся пече дуже смачні пиріжки.

Старенька тремтячими руками взяла пакетик, хотіла подякувати, і хлопчика вже не було поруч.

– Чудова дитина, – тихо сказала, і її обличчя просвітліло.

– А ось і я, – через кілька хвилин прощебетав маленький рятівник. – Зараз лікувати вашу рану будемо.

Змастив опік від недопалка йодом, і вміло забинтував бабусину долоню.

– Ось і все, – весело сказав Назарчик. – А ще я хочу вам подарувати цього гарненького півника-скарбничку. Тримайте, я ще наберу. Не бійтеся, мої батьки не будуть лаяти, вони мене зрозуміють.

Старенька хотіла відмовитися, і де там! Темно-карі очі дивилися на неї з таким благанням і теплом, з такою дитячою безпосередністю, що вона не змогла йому відмовити:

– Спасибі тобі, горобчик. Щасливі твої батьки, маючи такого сина.

Її голос тремтів. Щоб заспокоїти бабусю, Назарчик обійняв її. Старенька відчула биття маленького, але такого великого дитячого серця.

– Давно я не була такою щасливою, – розчулено сказала вона і поцілувала рожеві щічки Назарчика.