Дати кошти людині, яка зразу проп’є, було недоречним рішенням, тому жінка відмовила біологічній матері. Найрідніша на той час людина, довго не вагаючись, запропонувала купити мене

Хоч працювали разом із нею вже декілька років, та цю розповідь я почула вперше.

– Такого не може бути! Скажи, що це неправда.

Та по голосу співробітниці зрозуміла: таким не жартують. З одного боку я не хотіла зачіпати дівчину “за живе”, та з іншого – відчувала – подруга сама готова все розповісти.

Неодноразово доводилось приходити в гості до Поліни, бачити її батьків, які з першого ж знайомства справили враження ввічливих, люблячих людей. Софія Василівна продала свою дочку! Ніяк не вкладалось в моїй голові. Як бабуся й дідусь, вони доклали чимало зусиль у вихованні онуків – дітей Поліни, були хазяйновиті, обоє працювали.

– Ти маєш рацію, Софія Василівна ні, а от моя рідна матір – так, – продовжила жінка.

– Батько раптово захворів і помер, коли я була зовсім юною, а мати не змогла пережити цю втрату. Навіть те, що я залишилась на руках, не додало сил іти далі – вона почала зловживати, покинула роботу, брала в борг гроші на горілку. Мої прохання припинити взагалі не стали на заваді її “захопленню”. З неї почали вимагати повернення коштів, та ясно, що віддавати не було чим. Продала всі прикраси, останньою стала обручка. Саме в цей відчайдушний момент і з’явилась моя теперішня мати – давня подруга матері – Софія Василівна.

Дати кошти людині, яка зразу проп’є, було недоречним рішенням, тому жінка відмовила біологічній матері. Найрідніша на той час людина, довго не вагаючись, запропонувала купити мене. Звучить парадоксально, але це правда. Тепер я вдячна їй, адже не знаю, як би склалось моє життя далі в таких умовах. Стільки страху я відчула тоді.

– Збирайся, ти їдеш зі мною! – пролунало впевнено від жінки, яка врятувала мене, від жінки, котру тепер називаю мамою.Тоді думала, що прийшов кінець, та виявилось, він став початком щасливого майбутнього.

– Олексію, це дивно, але я купила цю дівчинку. Думаю, ти не проти, власних дітей у нас і так немає, – тремтячим голосом говорила Софія Василівна й міцно тримала за руку перелякану дівчину.

– З тих пір мене прийняли за рідну доньку, допомогли опанувати омріяну професію, я вийшла заміж за свою університетську любов.

Дивним чином усе стало на свої місця. А доля таки поквиталась із тою, хто мене бездушно продав – біологічна матір померла за пів року після цієї історії. Чи ображена я на такий вчинок? Мабуть, маленькою не розуміла, чому саме я, чому мої однолітки живуть у повноцінних сім’ях, а зі мною повелись як з річчю. Пройшов час, тепер щоразу чую ніжне “мама”. Не розумію досі одного – як свою кровинку можна обміняти на гроші? Невже може бути щось цінніше маленьких беззахисних ручок, які так хочуть підтримки? Адже для них ми цілий світ, вони ж – сенс нашого життя.