Дарина втішилася, коли її запросили на зустріч однокласників. Матиме нагоду поговорити серйозно зі Славком. Чула, зі своєю дружиною живе сяк-так. Дітей не мають. Може, нарешті зійшлися б. Вона шукала серед натовпу його. І не розуміла, куди це зібрався їхній десятий «А». Запитально глянула на колишню шкільну подругу. – Ми йдемо провідати місця вічного спочинку Віри Павлівни і Славка

На шкільному подвір’ї було гамірно. Дорослі чоловіки та жінки скидалися на підлітків: сміялися, жартували, пригадували кумедні історії. І враз притихли, побачивши директора, колишню класну керівничку й кількох учителів.

– Не віриться, що вже минуло двадцять п’ять років, коли ми закінчили школу, – мовив хтось.

– Петро Адамович з паличкою ходить. А на уроках фізкультури так усіх ганяв…

– А «Реакція» (так називали хімічку), наче, й не змінилася…

Неоніла Степанівна, колишня класна керівничка, привітавшись, жартома запитала:

– Хто сьогодні відсутній?

– Марічки нема. І Василя. І Наді. Славко відійшов уже до Бога… Дарини нема. Але обіцяла приїхати…

При згадці про Дарину всі мимохіть глянули на Михайла. А він боявся, аби не вистрибнуло серце й не покотилося назустріч дівчиськові, яке він кохає досі…

Хтось запропонував, поки не всі зібралися, піти на цвинтар, провідати Славка та улюблену вчительку української мови та літератури Віру Павлівну, яку учні називали «Україночкою».

Щойно рушили зі шкільного подвір’я, як із центральної дороги у вузьку сільську вуличку влетіла автівка. Зупинилася. Відчинилися двері. Елегантна жінка помахала усім рукою.

– Дарина, – тихо мовив Михайло, але почули всі.

…Тихий Михайло закохався в однокласницю, яку нарекли вітрогонкою. Дівчина встигала гарно вчитися, співати й танцювати, допомагати матері на фермі й на городі. Вродливиця з лукавими смішинками у величезних карих очах подобалася всім. А їй подобався Славко. Зарозумілий, трохи зверхній. Дарина стрибала від щастя, коли цей хлопчисько проводив її з клубу. І метала громи, як дізнавалася, що зі Славком дефілювала інша дівчина.

Коли навчалася в інституті, майже щотижня поспішала додому, аби побачити Славка.

– Пороблено тобі, чи що? – жартувала подруга. – Та до тебе «нерівно дихають» стільки хлопців з нашого курсу. А те твоє кохання непутнє якесь.

Славко крутив голови сільським дівчатам. Коли ж приїжджала на вихідні Дарина, увивався біля неї.

Якось Михайло набрався сміливості, зізнався Дарині в коханні та сказав, що Славко її не вартий. Вона у відповідь засміялася…

Дарина позбулася дитини за місяць до того, як Славко мав іти до армії.

– Яка женячка? Яка дитина? – запитував здивовано. – От, коли повернуся…

Коли ж повернувся, знову стріляв очима за гарними дівчатами. І про Дарину не забував. Потім хвалився перед хлопцями, як вона за ним бігає. Михайло за той поговір тихо ненавидів Славка.

Вдруге Дарина завагітніла, коли вже працювала в банку.

– Славку, я хочу народити цю дитину.

– А мені що до того? Забув сказати – я одружуюся. З нашою новою бібліотекаркою. Її батьки дарують машину і квартиру в райцентрі. Вигідна партія.

– А що буде?..

– З дитиною? Народжуй. А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі мліє за тобою. Славко, бувши напідпитку, «запропонував» однокласникові одружитися з Дариною та своїй дитині. Михайло його вдарив. Почалася бійка. Про її причини пліткувало все село.

Вона не залишила й другої дитини. Зате не могла позбутися кохання до Славка, який псував її життя…

…Вийшла заміж за набагато старшого вдівця з солідними статками. Переїхала до великого міста. «Підросла» у кар’єрі. Забрала до себе матір.

Одружився й Михайло. На сироті з сусіднього села. Не з любові. Але дружину шанував. Бавився з маленькою донькою. І… кохав вітрогонку-Дарину.

А в її думках і мріях жив Славко. Якби покликав – пішла б за ним на край світу. А, може, справді, як колись казала інститутська подружка, їй пороблено.

…Недавно Дарина овдовіла. Чоловік ніколи не скаржився на хворе серце. А тут… замлоїло-заболіло…