Чоловік не хоче третю дитинку, говорить, що не час, двох треба підняти. І свекруха його підтримує, це так прикро… А вона вже Є, Є ця дитинка! Є в мені! І що мені робити? Покинути його з мамою і повернутися в село вже з трьома дітьми?

Ми одружилися з чоловіком після університету. Стали жити з його мамою у трикімнатній квартирі. Вона давно вдова, міста вистачає всім. Сама я з села, в селі мама й тато живуть, молодша сестра студентка зараз.

Батьки допомагають нам продуктами з саду-городу-хазяйства.

Живемо ми не багато, але на все необхідне вистачає. Комунальні зі свекрухою навпіл оплачуємо, харчуємося так само: щось ми купуємо, щось вона. Живемо мирно, не сваримося.

Роботи у нас з чоловіком з невисокою зарплатою, тому про власне житло поки що не мріємо. Я недавно вийшла з другого декрету. У нас з чоловіком двоє діток: старшому, Маркові, 7 років, дівчинці Вірі 3,5 роки.

Свекруха онуків любить, допомагала в міру можливостей, адже вона ще працює. І ось – новина: я знову в положенні.

Чоловік не хоче третю дитинку, говорить, що не час, двох треба підняти. І свекруха його підтримує, це так прикро… А вона вже Є, Є ця дитинка! Є в мені! І що мені робити? Покинути його з мамою і повернутися в село вже з трьома дітьми?

Подзвонила мамі й тату, розповіла. Вони кажуть: приїжджай, доню, не бери гріх на душу, всіх виховаємо. Світ не без добрих людей, і в селі допоможуть, і від старшеньких он одягу лишилося скільки…

Воно то й так, але як же моя родина?.. Я ж чоловіка люблю. Та водночас дуже на нього ображена, і на свекруху також. А вони категоричні: не час, і взагалі не варто, термін маленький зовсім…

А мені і в село не дуже хочеться, але я хочу цю дитинку!
***
Я вже два місяці у батьків. Мені тут добре. Марк в школу пішов, Віра в садочок, я в школу влаштувалася. За чоловіком серце і душа стискаються, але й забути його пропозицію не народжувати дитину не можу.

Він дзвонить, просить повернутися, говорить, що змінив рішення, що не буде до мами більше дослухатися, що виростимо і трьох, і чотирьох, якщо Бог дасть.

Я й хочу йому повірити, але… Поки ще не можу його щиро вибачити. А якщо чесно, не дуже і хочу знову в галасливе місто, до свекрухи.

Дуже прикро, що так вийшло, дуже. Але, мабуть, так для всіх нас краще…

Автор – Олена М