Біженець – це не турист. 5 історій українок, які втекли від війни за кордон

За даними ООН, Україну за місяць війни з Росією покинули понад 3 мільйони людей. Найбільше українців евакуювалися до Польщі, частина — до Словаччини, Румунії, Молдови. Десятки тисяч роз’їхалися по всій Європі: від Португалії до Данії та Нідерландів. Спільно з проєктом “Евакуація.city” зібрали 5 історій українок з дітьми, які виїхали за кордон в Іспанію, Швейцарію, Польщу та Латвію. Як влаштуватися, знайти житло, садок чи школу дітям — нижче в матеріалі.

“Бути туристом у Мадриді й біженцем — зовсім різні речі”
Ірина Савич, (Мадрид, Іспанія) та двоє дітей

Ірина з двома дітьми довго не обирала країну. Поїхала туди, бо раніше вчила іспанську. Зупинилася в Мадриді. Там живуть уже близько 3 тижнів. Спочатку допомагали волонтери. З їхньою допомогою вдалося оформити документи для легального перебування, а дітей влаштувати до школи.

“Наразі ми живемо в соціальному центрі, — розповідає Ірина. — Але чекаємо на житло. Тут держава може допомогти з житлом переміщеним особами. А оскільки в мене діти різностатеві (старший хлопчик, а менша дівчинка), то потенційно можуть виділити й 2-кімнатну квартиру на перший час”.

У центрі добре годують. Там 4-разове харчування. Ірина каже, що з дітьми іноді навіть не встигають усе з’їсти. Соціальних виплат ще немає. Річ у тім, що держава не визначилася, яка це буде сума, тож усі чекають на рішення урядовців.

“Маю вже дозвіл на роботу, але поки не можу працевлаштуватися, бо все підв’язано під житло. Квартиру можуть дати як у Мадриді, так і за 200 кілометрів від нього. Тому потрібно визначитися з цим, а вже потім шукати роботу”, — додає Ірина.

Червоний Хрест дав на трьох 90 євро. Ірина з дітьми за три тижні витратили лише третину. При цьому частина з цих коштів пішли на транспорт. Коли дітей влаштувала в школу, то попередила про те, що вони їздитимуть з іншого району. Їм пообіцяли безкоштовний проїзд. Але до діла так і не дійшло.

“Я звернулася до школи, написала в різні інстанції — і на наступний день отримала проїзний двом дітям. Просто пам’ятаю для себе: що в Іспанії, що в інших країнах нас ніхто не чекає. Тож потрібно вимагати того, що прописано в законі, самостійно. Це зараз не про нахабність, а про якість базові речі”, — каже Ірина.

Хоча в цілому до українців дуже позитивне ставлення. Якось Ірину з дітьми хотіли пригостити в кав’ярні, а одного разу жінка запропонувала заплатити за проїзд, коли в них не було коштів на дорогу. Та як тільки водій дізнався, що ті з України, повернув жінці кошти й провіз їх безкоштовно.

“До дітей добре ставиться персонал школи. З батьками тримають листування електронною поштою. І прямо запитують, у чому є потреба, щоб допомогти. Але ми розуміємо, що нам далі варто працювати, бо нічого на тарілочці не принесуть. Хоча найбільше хочеться повернутися додому. Бо бути туристом у Мадриді й біженцем — зовсім різні речі”, — резюмує Ірина.

“Коли вкладаєшся у своїх дітей – вкладаєшся у своє майбутнє”

Олена Терешкова (село Пеньєр, кантон Фрібург, Швейцарія), троє дітей та лабрадор

Олена виїжджала з Тарасівки (село під Києвом) з трьома дітьми (7,13 та 16 років) й старим лабрадором. Чоловік лишився в селі зі ще однією собакою, трьома котами, гусями та курками. Він входить до тероборони села і захищає підступи до Києва.

“Ми виїжджали 4 березня. Зважитися на це було складно. Удень було відносно спокійно, але вночі гатили славно. Всі поля в селі поряд переорані снарядами та бомбами. Машиною було їхати небезпечно. Доїхати до Київського вокзалу та сісти у потяг теж було нереально. Раптом з сусідньої станції дали евакуаційні електрички. Я вирішила, що це вікно можливості може скоро закритися, тож рішення прийняли моментально”, — розповідає Олена.

Електричка їхала до Львова. Дорога тривала 12 годин. Олена з дітьми їхали в тамбурі з собакою. Діти сиділи по черзі у переповненому вагоні. До Львова дісталися вночі. Трішки поспали в Будинку культури залізничників. Потім поїхали до кордону. Кордон переходили ще 12 годин. Знову вночі. З валізами, дітьми, домашніми улюбленцями.

“Мої діти дуже стомилися, замерзли, тихо плакали. О четвертій ночі ми опинилися на вокзалі в Перемишлі. Стояли посеред вокзалу й не знали, в яку сторону йти. Молодший спав на речах, поряд з собакою. Зі всіх сторін ходили люди, а я просила не наступати на хвіст та лапи собаці, на ноги дитині”, — згадує Олена.

Спочатку вони прямували у Вільнюс. Там волонтери пообіцяли їх прихистити. Але раптом на вокзалі Олена побачила табличку з написом “Їдемо до Швейцарії, 5 місць”. Вона вхопилася за цей шанс, щоб хоча б дати змогу дітям просто посидіти. Напрям руху вже був неважливий. Дорога до місця призначення зайняла ще 24 години.

“Нам дуже пощастило. Той волонтер, який нас підібрав, дуже піклувався про всіх. Він був вражений тим, які мої діти й собака слухняні. Він просто не знав, що ми пережили до цього. В небезпеці діти й собаки стають дуже тихими. Людям, що готові були нас прихистити у Вільнюсі, подзвонила, перепросила. Вони прийняли іншу родину”, — додає Олена.

О 4-й ночі вона з дітьми приїхали до будинку волонтера. Там прийняли душ і виспалися. Зранку донька Олени заграла швейцарцям на електропіаніно. І вони зрозуміли, що дівчинку треба влаштувати в консерваторію.

“Мої батьки завжди говорили: коли вкладаєшся в своїх дітей, вкладаєшся в своє майбутнє, — каже Олена. — Нам дуже пощастило завдяки моїй дочці. За мене майже все зробили волонтери й хазяїн будинку, де нас оселили. Ми опинилися у французькій частині Швейцарії. А я володію англійською. Тож мені допомагали з усіма перемовинами, оформлювали документи, шукали школу, консерваторію та інше. Бо литл маніфік і женіал піаніст Вероніка, яка варта того, щоб їй допомогли!”

Швейцарія дуже закрита країна, з невеликою кількістю населення, високим рівнем життя і високим рівнем безпеки. Це, за словами Олени, досягається великими цінами на життя (і великими зарплатами для своїх громадян). До мігрантів ставляться дуже прискіпливо, контролюють усіх і кожного. Усі жителі дотримуються всіх норм і законів. Усі ввічливі, усміхнені, поступаються дорогою одне одному, немає корок, високих парканів — навкруги краса, квіти й квітучі дерева.

“Для українських біженців Швейцарія надала статус S. Це вперше за всю історію країни біженцям дозволили працювати, надають державну допомогу, право на безплатний проїзд, навчання та лікування. Але не все так райдужно. Державна допомога дуже скромна — приблизно 390 франків на одну людину залежно від кількості людей в родині. Чим більше людей, тим менше платять (на родину з 5-ох осіб по 304 франки на людину на місяць). Їжа дуже дорога. Оренда житла теж. Нещодавно ми з хазяїном будинку, де проживаємо, скупилися в магазині на 200 франків, що дорівнює приблизно 6800 гривень. І купили дуже прості продукти на 2 дні”, — зазначає українка.

Тобто, щоб жити, потрібно працювати, наголошує Олена. Незнання мови — проблеми людини, мовних курсів наразі немає. Тож Олена самостійно вчить французьку, щоб за кілька місяців знайти роботу, квартиру та почати самостійне життя.

“Не подумайте, що жаліюся. Просто будьте готові до того, що на початку допоможуть, а потім сам ставай на ноги і принось користь собі й державі, яка тебе прихистила. Ніхто нас тут довго годувати не буде. Тож у планах стати на ноги, але найкраще було б повернутися додому” — підсумовує Олена.

Ірина Дождьова (Варшава, Польща) та 10-річна дочка Євгенія

Ірина з Євгенією до війни жили в селі Ксаверівка поблизу Києва. Ірина — журналістка, могла інколи працювати віддалено. Євгенія ходила в місцеву школу. Коли почалася війна, прийняли рішення евакуюватися в перші ж дні. Біля них недалеко Васильків, де аеропорт і нафтобаза. 2015-го вони були свідками вибуху на нафтобазі, тоді важко було дихати й у Ксаверівці. Тож Ірина з Євгенією одразу вирушили на Львів, а звідти у Варшаву.

“Чому Варшава? Був ще вибір Вроцлав, Гданськ та Краків. Я не була лише у Варшаві. Тож подумали, що у столиці більший вибір житла й роботи. Хоча робота у мене є, поки що працюю віддалено. Але зробили ставку на Варшаву”, — розповідає Ірина.

З позитивних вражень, за словами Ірини, це підтримка поляків. По всьому мiсту українські прапори, мурали, транспорт безкоштовний, працюють багато волонтерiв, які, зокрема, допомагають і з житлом (підселити, знайти потрібний варіант, допомогти з документами).

Та вони з донькою за допомогою не зверталися. Кажуть, що не хотіли витрачати ресурси людей, поки можуть впоратися самі.

“Серед негативних моментів: поляки дуже перебiрливi, квартиру знайти було вкрай важко. Ми звернулися до ріелтора, а тут вони беруть оплату 100%. Ажiотаж великий, квартир мало. Але все ж знайшли. Ми власниці сподобалися, вона погодилася нам здати, хоча були ще претенденти. Треба було надати багато документів — аж до контракту з роботи й рахунку в місцевому банку. Ми майже тиждень оформляли все, наймали перекладача, ходили до нотарiуса i т.д.”, — додає журналістка.

Увесь процес заселення обійшовся в близько 100 тисяч грн. Кошти пішли на рiелтора, мiсяць оренди та два місяці завдаток. Останній Ірині з дочкою можуть не повернути, якщо вони виселяться раніше ніж через рік. Також гроші витратили на закупи для життя, деякі меблі (письмовий стіл, крісла) та інші речі для побуту. Адже у Варшаву приїхали з однією валізою, тож потрібно було купити й одяг, і продукти, і речі першої необхідності.

“Оренда тут дорога, продукти теж. У день в магазині лишаємо близько 70 злотих (це +-500 грн). Але в нас є гроші, є заощадження, на які й вдалося знайти житло. Не знаю, як тут виживають ті, у кого немає заощаджень чи роботи. Зараз ще дооформлю документи — песель, треба все перекласти — знов заплатити й подати документи до школи. До речі, у нас завжди скаржилися на бюрократію, збір всяких довідок, то, як виявилося, в Україні — це квiточки, польськi правила іноді ще жорсткіші”, — каже Ірина.

Поруч з будинком Ірини є дві школи. Але там уже немає місць. Та попри це Євгенія вчиться віддалено в своїй старій школі. Планують записатися на курси з вивчення мови. А восени шукатимуть уже польську школу.

“В іншому все добре. Тут тихо, спокійно. Місто красиве, люди добрi. Плануємо лишатися на рік (бо з орендою інакше втратимо багато коштів), а далі побачимо”, — зазначила Ірина.

Юлія Шило (Рига, Латвія) та 5-річний син Платон

Рішення про евакуацію Юлія Шило, блогерка й копірайтерка, прийняла не одразу. Спочатку з сином, чоловіком і батьками планували залишатися в Києві. Але постійні сирени, обстріли та ночівля в бомбосховищах переконали в протилежному. Вирішили їхати в Латвію до чоловікових родичів.

“Ми купили квитки на потяг до Львова, але коли приїхали на вокзал, то зрозуміли, що їх ніхто не перевіряє. Деякі поїзди скасовували, але наш приїхав дуже вчасно. Єдине чого ми тоді боялися, то це натовпу. Людей було дуже багато. Ми з мамою й 5-річним Платоном сіли в тамбурі, бо інших місць просто не було. Хоча син цю подорож згадує по-іншому: трішки затісно, а люди розкидані по вагоні як Lego-іграшки”, — згадує той день Юлія.

Каже: дорога була не стільки довгою, скільки виснажливою — 10 годин в одному положенні. Була зупинка в Хмельницькому. Там волонтери практично на ходу заносили людям їжу (навіть гарячу в лотках) й воду у вагони.

“У Львів приїхали вночі. Багато хто ночував прямо на вокзалі, бо була комендантська година. Але ми знайшли водійку, яка змогла нас забрати — вона як волонтерка мала перепустку й могла їздити нічним містом. Також знайшли людей, які змогли нас прихистити в себе на дві ночі. Ця ж родина, з якою ми не були раніше знайомі, знайшла нам автобус на Краків”, — розповідає Юлія.

Виїзд у Польщу кардинально відрізнявся від евакуації з Києва. Місць усім вистачало, були люди з домашніми тваринами. На кордоні стояли близько 4 годин. Але, за словами Юлії, це дуже мало. Для українців поляки облаштували пункти з їжею, туалетами, водою, кормом для тварин.

“Ставлення польських прикордонників було дуже добрим. Перед цим ми загубили Платоновий паспорт. Але нас нормально пропустили з протермінованим попереднім паспортом. Ми його потім подовжили в консульстві в Кракові”, — згадує Юлія.

У Кракові спочатку ночували одну ніч у місцевих, яких знайшли через волонтерів. А потім ще 2 чи 3 ночі жили в іншої польської пари. У Кракові Юля з мамою знайшли через Ryanair дешеві квитки до Риги. За трьох осіб заплатили $120. Єдине що довелося платити Юліній мамі за багаж. У Ризі вже зустріли родичі чоловіка.

“У Ризі звернулися до Будинку Конгресу. Там усе дуже зручно: в одному місці можна оформити й подати всі документи — на річну візу, житло, роботу, садок чи школу дітям. Ми в Будинку Конгресу одразу заповнили заяву на садок Платону. Його знайшли досить швидко. Він для нацменшин (там розмовляють російською й латвійською), за 5 хвилин від дому, тож дуже зручно. Усі лінки та корисні інструкції викладаю на своїх сторінках і в Телеграм-каналі, бо часто люди запитують”, — ділиться досвідом Юлія.

Вакансій у Ризі досить багато, ділиться спостереженнями блогерка. Каже, що деякі навіть подаються з приміткою “Вітаються українці”. Найбільше вакансій для різноробів. Але зі знанням англійської можна також знайти роботу копірайтером, в ІТ-компанії, менеджером тощо. Сама Юлія наразі працює віддалено з українською компанією, тож не шукає собі роботу.

“У Латвії окрім державної соцдопомоги (проїзний на 30 поїздок, соцвиплати чи SIM-карта з безплатним інтернетом і дзвінками в Україну) українцям допомагає й бізнес. Наприклад, нам дали сертифікати в супермаркет, давали безплатну косметику, хтось може пригостити кавою, тобто самі латвійці дуже лояльні до нас. А якось ми зайшли в Макдональдс і місцевий чоловік у черзі почув нашу розмову з мамою, нахилився й тихо запитав, чи ми з України. Коли я підтвердила, він сказав “Путін — **йло””, — згадує Юлія.

Вона поки не береться планувати життя на тривалий термін. Розв’язує проблеми, якщо ті виникають. Адже залишатися в Ризі не планує, хоче повернутися в Київ, коли там буде безпечно.

“Не можу планувати своє майбутнє, поки мій тато й чоловік у Києві. Тому вирішую ті ситуації, які виникають. Наприклад, зараз шукатиму Платону психолога. Бо хоч він і сміється, хоч я й знаю, що в дітей пластична психіка, але вони це ховають далеко в собі й ці травми треба швидко лікувати, щоб не йти з ними в доросле життя. Для мене такими сигналами стали істерика й плач. Днями Платон хотів мультика й плакав, бився ногами — такого не було з двох років у нього. Також песимістичні настрої й тривога: за садок, школу, нашу квартиру, тата, який лишився в Києві”, — каже Юлія.

Ірина Адаменко (Люблін, Польща) та 3-річний син Віктор і 3-місячна дочка Леся

“Цього дня всі пишуть про місяць війни, який змінив кожного з нас та всю країну. Попри цей гіркий осад для мене сьогодні дуже важливий день. Три роки тому з’явився ти — мій син. Зовсім інакше я уявляла собі святкування — з родиною, кульками й шикарним домашнім тортом від твоєї бабусі. Натомість ми святкуємо сьогодні в чужому домі в чужій країні, а всі рідні та близькі від нас на відстані відеодзвінка”, — написала Ірина Адаменко 24 березня на своїй сторінці у Facebook. Вона з 3-річним сином Віктором та 3-місячною донькою Лесею зараз у Польщі.

Ірина з чоловіком та двома дітьми (3 роки й 3 місяці) з початком війни поїхали до родичів в Ірпінь. Там були майже два тижні. Увесь час провели у ванній кімнаті.

“В останні дні нашого перебування були такі сильні обстріли, що ми з чоловіком навіть зробили нашивки дітям на одязі з номерами телефонів наших друзів і кумів”, — розповідає Ірина.

Відтягувати далі не було сенсу. Тож як тільки їхня знайома зателефонувала зі словами “У вас 30 хв на збори, ми їдемо колоною”, Ірина з чоловіком миттєво зібрали дитячі речі й спустилися до автомобіля. Дорога пролягала між канонадами з обох боків. У водійки, яка їх везла, трусилися руки аж до Києва. Зі столиці Ірина з дітьми, чоловіком та свекрухою поїхали у Вінницю. Там жили родичі. З Вінниці йшли автобуси на Польщу. Тож Ірина, двоє дітей та свекруха вирішили їхати за кордон.

Дорога була довгою й складною. На кордоні довелося всім виходити з автобуса. Оскільки це було вночі, діти розплакалися. Коли заспокоїлися й знову заснули, транспорт уже приїхав у Люблін.

“Діти почали кричати, тож волонтери без слів зрозуміли, що нам потрібна допомога. Старшого Вітю почали розважати іграшками, солодощами, нам почали шукати житло й запропонували прямо на вокзалі підгузки для малечі, молочні суміші”, — додає Ірина.

У Любліні вона сконтактувала з давньою знайомою, яка допомогла їм з житлом. Польська родина віддала на місяць свою пусту квартиру, поки вони працюють у Данії. Через те, що Ірина з дітьми приїхали з одним рюкзаком, довелося йти за гуманітарною допомогою в місцеве відділення “Карітас”. Там допомогли з одягом, речами першої потреби, деякими продуктами. Потім зі свекрухою та дітьми пішли отримувати песель — ідентифікаційний номер, в якому закодовується вся інформація.

“Поляки дуже допомагають. Вкладають у нас свій час та ресурси, але скрізь дуже довгі черги. У “Карітасі” ми стояли близько двох годин. Так само на подачу документів пішло багато часу. Ми не скаржимося в жодному разі. Просто з дітьми всі ці процеси дуже затягуються. Бо ми, наприклад, не можемо за один день подати всі документи й обійти інстанції. Діти стомлюються, плачуть, хочуть їсти. Тож ми просто робимо це все довше”, — пояснює Ірина.

Як тільки сина Віктора прилаштують у дитсадок, свекруха планує шукати роботу. Ірина теж візьметься за будь-які проєкти, які можна робити віддалено, поки 3-місячна Леся спатиме.

“Для Віті, можливо, пошукаю ще психолога чи якусь арттерапію. Бо в нього наклалася криза трьох років, неймовірний стрес в Ірпені та ще й переїзд. Тож поведінка змінилася не в кращу сторону. Іноді вночі прокидається й каже: “По нас стріляють” або “Я чую літаки”. Я заспокоюю й кажу, що тут не стріляють”, — каже Ірина.

Українка, хоч і не має наміру укорінюватися в Польщі, але шукатиме роботу, щоб платити за квартиру й утримувати дітей. А після перемоги планують гучно відсвяткувати день народження Віктора всією родиною.