Безхатько спантеличено стояв біля порогу, не знаючи, що йому чинити насправді. Жінка кивнула головою, і він підійшов до неї. Вона посадила його за стіл, на якому вже парувала їжа. Чоловік перелякано присів за стіл і почав жадібно їсти. Коли він втамував свій апетит, жінка заговорила

Добрий день, – мовила жінка до чоловіка, що буквально валявся на землі. Той підвів голову і був глибоко вражений. Перед ним стояла жінка в дорогому пальто, на високих підборах, з шкіряною сумочкою, пальці з манікюром… Чоловік пирхнув зі сміху і відвернувся. Досить йому вже цих знущань.

-Годі вже, – промовив уголос.

Однак жінка не відходила. Вона всміхнулася своєю милою усмішкою, відкриваючи білий ряд рівненьких зубів, і схилила голову до нього:

Ти голодний?

-Ні. Ситий! – трохи з іронією вимовив слова лежачий. – Ідіть собі своєю дорогою.

-Вставай. Пообідаєш, – мовила жінка і торкнулася його руки.

-Дайте мені спокій, жіночко, – відмахнувся чоловік дратівливо.

Поряд проходив поліцейський, який почув цю розмову і втрутився, звертаючись до жінки:

-У вас якісь проблеми? Треба допомогти?

-Так, допоможіть підняти цього чоловіка.

– Навіщо він вам?, – здивувався поліцай. – Він уже давно тут практично живе. Вам потрібні проблеми?, – підвів очі поліцай на жінку.

-Он там кав’ярня, бачите? Я хочу в ній нагодувати цю людину, – відповіла спокійно жінка.

Безхатько, зрозумівши до чого йдеться, також вставив своє слово:

-Я не хочу нікуди йти! Що ви задумали?

Але поліцейський вже підняв його на ноги. Безхатько боязко поступився назад.

-Я нічого не зробив. Відпустіть мене, – попросив він.

-Заспокойся. Ніхто тобі нічого поганого не робить. Йди он туди, в цю кав’ярню і слухайся цієї жінки, – приказав поліцейський і пішов своєю дорогою.

Безхатько поплентався до вказаного об’єкта. Жінка вже встигла замовити для нього сніданок. Собі замовила каву з тістечком. Однак лише чоловік переступив поріг, як до нього підійшов адміністратор закладу і почав виштовхувати його за двері.

-Негайно зупиніться, – скомандувала жінка. – ви не маєте права цього робити!

-Через нього наш заклад покинуть клієнти, – обурився працівник закладу.

-Зупиніться! – ще раз скомандувала жінка. – Скажіть, хто у вас орендує цю залу?– запитала вона.

-О, це доволі поважні люди, – трохи переключився на розмову працівник. – Вони роблять велике замовлення і є частими нашими клієнтами.

-Яку виручку вони вам дають? – запитала жінка. – Хорошу, правда. Отож, я є генеральним директором цієї компанії, яка у вас постійно замовляє бенкети. Зрозуміло?

-Вибачте, пані, – вже з усмішкою звернувся до неї адміністратор.

-Думаю, що це цілком змінює ситуацію. Чи не так?

-Так, пані, – вже услужливо звернувся працівник кав’ярні.

Безхатько спантеличено стояв біля порогу, не знаючи, що йому чинити насправді. Жінка кивнула головою, і він підійшов до неї. Вона посадила його за стіл, на якому вже парувала їжа.

Чоловік перелякано присів за стіл і почав жадібно їсти. Коли він втамував свій апетит, жінка запитала:

-Чи пізнаєш ти мене?

Чоловік втупився поглядом в її обличчя і сказав, що наче колись бачив.

-Так, це було трохи давно. Я за цей час, звісно, змінилася. Вже збігло чимало років. Колись я зайшла в цей заклад голодна, замерзла, в легенькому пальто. І ти мене нагодував. Ти пам’ятаєш цю кав’ярню? Чи не так? – продовжувала розмову жінка.

-Я дещо пам’ятаю. Це, здається, було так давно… – несміливо відповів чоловік. – так усе змінилося.

-Тоді я навчалася в коледжі. Була зима. Здається, лютий. Мене виселили з квартири через борг. Я не знала, куди мені податися. Змерзла не на жарт. Найближчим був саме цей заклад, де можна було хоч трохи зігрітися. Я зайшла сюди з надією, хоч трохи зігрітися. У мене не було зовсім грошей, навіть на гарячий чай…

Чоловік, що сидів поряд, раптом усміхнувся своїм напів беззубим ротом. Якась згадка, мабуть, все-таки прийшла йому в голову:

-Ви тоді попросили якусь роботу, за яку я мав вас нагодувати…

-Так. А ти посадив мене за столик і приніс сніданок за дякую. Я дуже тоді хвилювалася, щоб тобі не перепало за мене. Але потім побачила, як ти все-таки поклав гроші в касу з власного гаманця…

– А що було далі? – загорівся цікавістю старий.

– А потім я почала шукати роботу і влаштувалася буквально за кілька днів. Потім розпочала власний бізнес, який добре у мене пішов. Зараз я директор компанії. Ось – це моя візитна карточка. Можеш зайти до мене завтра. Я допоможу знайти тобі роботу, якщо хочеш?

Очі чоловіка на мить загорілися вогнем. Він з вдячністю глянув на жінку, що стала для нього ледь не рятівною феєю.

-Я втратив житло через несплату… – з болем у голосі зронив чоловік.

-В адміністративній частині є невеличка кімната з ліжком і душовою кабінкою. Там зможеш жити деякий час. Лиш одна умова – не зловживати спиртним і не водити туди друзів.

-Я не випиваю. Здоров’я не те…

У чоловіка по щоках потекли сльози. Він ледь стримувався, щоб не розридатися вголос:

-Дякую, пані! Дякую!!!

-Не дякуй мені, а Богові. Він колись допоміг мені завдяки тобі, а зараз тобі моїми руками! – жінка підвелася і попросила рахунок.

Підійшов адміністратор, який став свідком цієї історії:

-Завдяки вам я побачив диво, – здивовано відповів він.

-У світі є Бог, тому є диво! Запам’ятай, що посієш у цьому житті, те й пожнеш! – відповіла жінка і попрямувала до виходу.